Війна, розпочата росією, створить нове покоління ветеранів в Україні. Вже сьогодні багатьом військовим після досвіду на передовій потрібна допомога психолога та ментальна реабілітація. Чому це важливо, як спілкуватися з військовими в цивільному житті, як кожен може їм допомогти Тvoemisto.tv запитало у Романа Ліщука – викладача кафедри психічного та фізичного здоров’я Львівської медичної академії ім. Андрея Крупинського, лікаря-психіатра, психотерапевта, кандидата медичних наук. Із кінця 2013-го року Роман Ліщук працював із фізично та душевно постраждалими учасниками Майдану, з 2014-го – у кризовій психологічній службі, проводив добойову психологічну підготовку на полігонах, а з 2015-го приватно, як психотерапевт, працює із ветеранами, бійцями, які приходять на ротації та дружинами військових.

Нещодавно на території гірськолижного курорту «Буковель» чоловік влаштував скандал і образив військового, який начебто приїхав із Бахмута й перебував на реабілітації. Після того, як військовий зробив зауваження чоловікові з приводу російської мови, той обізвав захисника України і порадив йому забиратися «в свій Бахмут, а не сидіти тут». Скажіть, чи часто бувають такі ситуації, коли ображають військових, роблять їм зауваження? Чиї дії тут будуть правильними або неправильними?

Війна – це відображення суспільства. Тобто все, що відбувається на війні, відображається на суспільстві та навпаки. На цей випадок гостро зреагували, бо війна триває. Якби це був мирний час, ніхто про це так палко не говорив би, не робив дописів і не коментував.

Однак не все в цій історії просто. Захисник зробив зауваження через російську мову, але ми не знаємо, чи військовий сам не був агресивний, не втрутився у приватну розмову тощо. Чи мають люди право розмовляти російською в нашій країні? Мають. Російськомовні також воюють під Бахмутом, Мар’їнкою… Так, це політизований і роз’єднувальний фактор для України в часі війни, так, українці мають вивчати і знати українську мову, бо це державна мова. Але усьому свій час. Про церкви московського патріархату в нас також говорили більш ніж 10 років, однак активно закривати парафії почали лише місяць-два тому.

Буковель – це контроверсійна ситуація. Так само, коли пацієнт опиняється у відділенні психлікарні, то розповідає тільки правду. В родичів вона інша, і вони просять лікарів, аби пацієнт швидше вийшов з лікарні. А коли приходить дружина, то може розповісти ще іншу правду і просить потримати чоловіка довше. Тобто кожен із них розповідає свою правду, але лікарі, психотерапевти чи психіатри, повинні знайти об’єктивну причину.

Те, що сьогодні відбувається з країною, є продовженням української колективної травми. Найбільшими такими травмами для України були Перша світова війна, Голодомор, Друга світова війна, заслання у Сибір, Голокост, перебування в Радянському Союзі, Чорнобильська катастрофа, російська агресія і втрата частини територій після 2014 року, визвольна війна 2022 року, геноцид українських міст – Буча, Волноваха, Маріуполь, Бахмут та інших. Це все з нами роблять сусіди…

З усіх перелічених травм і причин в Україні відбулися майже сто зі ста. Нашим громадянам обмежують свободу, насильно вивозять дорослих і дітей, ми бачимо вбивства, мільйони зламаних доль людей, які могли реалізуватися, стати хорошими фахівцями. Ось це все є гострою формою нашого протистояння неадекватному сусідові.

Які тоді шляхи подолання колективної травми?

Один із них – розповідати про людей, які творили чи творять історію, а також творення різноманітних героїчних епосів, музики, пісень, фольклору, анекдотів, журналістських статей, які висвітлюють героїзм воїнів, розповідають про людей, які творили і були корисні.

Робота в тилу дуже важлива: хтось же мусить залишитися і пекти хліб, зашивати рани, водити дітей до школи?

Чи частими бувають конфлікти на мовному ґрунті. Як тоді діяти, невже не звертати уваги?

Спершу треба подумати, що воно вам дасть. Якщо ви зрозумієте, що ваші слова змінять думку людини – дійте. Уже зараз тисячі російськомовних українців переходять на українську, стараються, вивчають її, бо самі цього хочуть. Процес зрушив з місця, він незмінний і щоразу покращуватиметься. Реагувати треба, але правильно – без крику, інакше це коштуватиме вам нервів.

Кожна ситуація мусить мати час на вирішення. Якби впродовж останніх 30 років незалежності на сході України було українське телебачення, то такої ситуації не виникло б. Тож нічого дивного.

Тоді це велика прогалина на рівні держави?

А чому ні? Це була практично єдина мова для багатьох. Іншої не чули.

Але кожна адекватна людина має думати й про себе, опікуватися собою, а не долучатися до розхитування суспільства. Хочеш бути адекватним – працюй, сплачуй податки, займися волонтерством. Хочеш готуватися до війни – відвідуй курси тактичної медицини, першої психологічної допомоги, навичок стресостійкості, тактичної бойової підготовки.

Не так давно на добойовій психологічній підготовці, яка відбувалася в одній із військових частин, я запитав хлопців, які пройшли АТО/ ООС у 2014 і 2015 роках, чи хтось із них бодай раз подивився ролик зі стресостійкості в ютубі. Відповідь була однозначна – ні. Водночас від командира чую: «Завтра хлопців відправляють на полігон, зробіть щось».

Як відомо, у військових підрозділах Ізраїлю, можливо, й інших країн, є військовий психолог, який до та після кожного завдання оцінює стан психіки бійців. Чи є у нас щось подібне? Досвід яких ще країн ми можемо перейняти?

У військах НАТО перед відправкою на місію бійці проходять піврічне злагодження, яке складається з трьох частин: добойової психологічної підготовки, де є «щеплення стресом» на муляжах, максимально наближені ситуації з кров’ю, толерування реальності, а далі – домедична підготовка і тактична бойова стрільба. І коли бійці пройшли все це, є велика вірогідність, що рівень стресу в них буде менший або принаймні некатастрофічний.

Схожа програма діє в Америці, Ізраїлі, де є обов’язкове проходження кількох етапів декомпресії. Підрозділ повертається у повному складі, живе серед побратимів, проходить етапи відновлення, травматизації та заспокоєння. Лише після цього дивляться на його показники і визначають рівень та глибину потреби в допомозі. Відтак військові плавно, поетапно переходять до цивільного життя.

В Україні активна частина другої фази війни триває вже більш ніж рік, тому наших бійців також готують на багатьох етапах. Зараз у ЗСУ приблизно 50% бійців – це ті, які вже понюхали пороху, тобто воювали. У 2014 році в армії було більше цивільних, тепер це вже спеціалісти.

У наших військових частинах є військові психологи, які витягують бійців із травми. Після повернення вони проходять тестування для визначення стану стресу, і вся інформація надходить у Мінветеранів, де фахівці визначають, що потрібно військовому: госпіталь, санаторій чи з ним усе гаразд і він може повертатися до роботи. Також психологи працюють у госпіталях, де лежать поранені.

Гадаю, ми повинні працювати так, як у НАТОвських військах, тобто мати «щеплення стресом».

Тобто ми до цього йдемо? І якими кроками?

Великими. У нас відкриваються реабілітаційні центри, центри ментального здоров’я, є низка громадських і волонтерських організацій, які займаються психологічною допомогою, організовують психологічно-рекреаційні табори.

Цю систему вже напрацьовують, розвивають, є велика кількість висококваліфікованих спеціалістів, знаних у світі, які приїжджають до нас, ведуть авторські курси, допомагають фахівцям удосконалюватися.

Ми військових тепер або героїзуємо, возвеличуємо, допоки вони виконують функцію захисту нашої держави, або ж нечасто згадуємо, чіпляємо певні ярлики, коли вони цю функцію перестають виконувати. Чому так?

Суспільство є таким, яким є. До війни військових знецінювали, і це був радше шлях виходу на пенсію з пристойною сумою грошей. Не всі бійці мають бути на «нулі». Має бути кілька ліній оборони, і коли перша видихається, заступає друга, коли вже друга не здатна воювати, заступає третя і так далі. Якщо вже героїзувати людей, то правильно. Арестович добре працював місяць, а далі не був потрібний. Але це була технологія, яка дозволяла людям хоч якось заспокоїтися.

Чи достатньо у нас психологів, психотерапевтів, які працюватимуть з людьми, чи їхня допомога знадобиться великій кількості українців?

Фахівців у нас достатньо, але не всі хочуть і вміють працювати з психологічною травмою військових, цивільних, які на собі відчули наслідки війни. Апріорі психотерапевти працюють із людським горем, а ось працювати зі специфічним горем, пацієнтами, які злі на себе, на країну, на війну, зовсім не просто.

Посттравматичні стресові розлади або розлади внаслідок стресу специфічні. Тут ми використовуємо різні методи допомоги – поведінкову психотерапію, EMDR-терапію, рекреацію в горах тощо.

Бійці часто приходять до психолога, легко йдуть на контакт із ним?

Перша думка бійців: та що той психолог може знати про війну? Де він, а де я! Але це не так. Якщо знайти точки дотику, можна досягти непоганого результату. 

Військові часто йдуть на контакт із психологом, шукають допомоги. Інше питання, наскільки вони довіряють йому та чи готові розговоритися. Чи вдасться розмова, можна зрозуміти через 30 секунд від її початку.

Зазвичай ветеран шукає допомоги, а за логікою система має йти до ветерана. В 2014 році, коли я вперше прийшов у військовий шпиталь, то працював із бійцем із посттравматичним стресовим розладом. Він одразу відмовився спілкуватися, удруге нам теж не вдалося поговорити. Я вже зневірився, але вирішив маніпулювати: вийняв телефон і почав із ним радитись, яку допомогу можу передати військовим як волонтер. І людина відразу включилася. Тому військовим дуже часто потрібна допомога на рівні їхніх розмов.

Пацієнтам, із якими я працюю, часто кажу: «Я смітник, куди ви можете кидати все, що у вас в голові. Те, що я далі з цим усім робитиму, вже інше питання. Я на це вчився».

Ми є духівниками, які не просто вислухають, а й змоделюють ситуацію, знайдуть проактивні відповіді на питання, які людину тривалий час муляють. Наприклад, поширеними є: «Чи добре я зробив, що пішов на війну в той час, як удома залишилася дружина і троє дітей?», «Що буде, коли я загину?» або «Я мушу знову йти на війну, бо не можу покинути побратимів». Такі питання жахливо мучать людину, тож треба їй допомогти їх вирішити.

Зараз в українській армії є штатна посада військового капелана. В чому тоді схожість та відмінність роботи психолога і священника в умовах війни?

Вони близькі. У багатьох підрозділах капеланів спочатку знецінювали, казали, що з ними не було про що говорити. Тепер капелани проходять курси, де їх навчають травмотерапії, стресостійкості, і вони можуть виконувати функції психолога або психотерапевта.

Капелан уособлює віру, а віра – один із наших «побратимів»: хлопці вірять в Бога як у вищу силу, яка трохи допомагає.

Як порадите спілкуватися з військовими у цивільному житті, щоб не зачепити, не зробити боляче, не поставити в незручне становище?

Спілкуватися треба нормально, без пафосу, не принижуючи ні себе, ні їх. Ми одні одним нічого не винні, хоча в багатьох із нас є оте почуття провини: у воїнів – що недостатньо зробили для перемоги у війні, в цивільних – що недостатньо зробили в тилу.

Починаючи розмову, треба як мінімум запитати в бійця, чи хоче він говорити. Але насправді пересічні люди на вулиці не поспішають зачіпати або зупиняти воїнів, пропонуючи їм поговорити, радше проходять повз. Щодо агресії, то у бійця має бути хіба що сильна травма чи ураження, аби він на запитання чи пропозицію поговорити відповів бурхливою реакцією. Це нечасті випадки.

Про що можна, а про що не варто питати військових? Питання «чи ти вбивав» доречне?

Ні, такого питати не можна. Це табу. Про це не питають навіть досвідчені психологи. Подумайте самі, якщо він і не вбивав, але був на передовій кілька місяців, то що, він не воїн чи не герой?

Часто можна чути, що «на війну поїхала одна людина, а приїхала зовсім інша». Так буває? Чому?

Як писав Еріх Марія Ремарк, «судити про те, що таке війна, могли б по-справжньому тільки мертві: тільки вони одні дізналися все до кінця».

Змоделюймо ситуацію. На війну мобілізували бармена. Людина тривалий час працювала з великою кількістю людей, у нього підвішений язик, клієнти, які приходили за зміну, весь час веселилися. І раптом він опинився в небезпеці – під загрозою життя, здоров’я, під постійними обстрілами, серед частих поранень. Він бачив смерть інших, розстріли, мертві тіла друзів, полон, ґвалтування, тортури, знущання, а ще, будучи гуманістом, сам убивав… Ось вам і відповідь.

Буває так, що військові, які лікувалися в госпіталях чи певний час перебували вдома, все одно хочуть повернутися на війну – туди, де чатує небезпека.

На війні все просто і зрозуміло: тут свої – там чужі, ми стріляємо – вони ховаються, вони стріляють – ми ховаємося. А в повсякденному житті все набагато складніше – треба домовлятися, перепрошувати. Тому в них є туга за стосунками в режимі війни.

У військового, який був на війні, є «чорне і біле» – правда і неправда. Якщо все тихо і спокійно, він контролює ситуацію, тоді це «біле». Якщо ж його, наприклад, хтось у черзі штовхнув чи образив, то виникає потреба дати відсіч.

Бійців може розкривати будь-яка психотравма. Класичний приклад – військовий прибуває у коротку відпустку чи під час ротації. Ще чотири дні тому його вивезли з поля бою, а він і досі здригається від звуків трамвая, що  проїжджає повз. Його однолітки сидять і п’ють пиво… У військових часто зникає відчуття того, що правильно, а що неправильно. І щоб вижити, вони працюють на інстинкті, інтуїції, а завдяки навчанню й витривалості в них розвинуті швидкі реакції. Дія всіх органів і чуттів у бійців, як у тварин, загострюється, а здатність відчувати й демонструвати емоції притупляється. Зокрема, боєць уже не може просто так обійняти когось, не може сказати лагідне слово дружині чи дитині. І це стає його ворогом у цивільному житті. Так, чоловік страждає через той парадокс, але нічого не може з цим вдіяти. Далі замикається в собі, вважаючи себе «не таким», відмовляється йти до психолога.

Як тоді діяти, коли чоловік не звертає уваги на родину, дружину, дітей, ігнорує будь-яку їхню допомогу?

Потрібно чекати і не «напрягати» його. Починати з того, щоби максимально спрощувати всі ситуації. Сказати: «Коханий, я не хотіла, щоби ти йшов на війну, переживала за тебе дні і ночі. Я готова тобі допомагати у всьому. Ти натякни, чим я можу тобі допомогти». Тобто дружина має запропонувати свою допомогу, але в жодному разі не висловлювати претензій на кшталт «я бідна-нещасна, була сама, без тебе, а ти таким став».

Однак жінку також треба розуміти, бо, крім того що в неї є функціонал – догляд дітей, домашні обов’язки, вона ще й сама повинна закривати кредит, прикручувати світильник, шукати номери телефонів майстрів тощо.

До речі, у НАТОвських військах є окремі тижневі курси «прощання із сім’єю», на яких вчать, як пояснити дітям, де батьки будуть пів року. Малюють велику табличку, роблячи в ній не шість, а сім-вісім квадратів (адже можуть бути поранення), діти поступово закреслюють їх і чекають.

Про що бояться говорити або чого не хочуть робити військові, прибувши у відпустку або на час ротації? З якими труднощами в адаптації до мирного життя найчастіше зіштовхуються?

Часто цивільне життя видається їм нестерпним. Вони відчувають, що мусять бути там, де їхні побратими, в небезпеці. Було б добре, якби під час війни на ротацію повернувся весь підрозділ і пройшов декомпресію. Але це неможливо.

Як адаптувати бійців після повернення з фронту до мирного життя і скільки може тривати цей процес?

Відновити психіку не так просто, як адаптуватися після фізичної травми. Уявімо, що людина зламала мізинець. Щоби все добре зрослося, потрібно на місяць зафіксувати його, потім потроху розробляти, і далі він почне нормально працювати. Так само з душевними травмами – на адаптацію та лікування потрібен час.

Гадаю, більшість учасників війни, які повернуться додому, упродовж року зможуть стабілізуватися, але нам треба їм у цьому допомогти. Чоловіки, які пережили травмувальну подію, у 90% повернуться до норми впродовж року. А що стосується жінок, то статистика показує, що протягом року до норми повернуться 80% із них. Водночас буде 10-20% людей, які матимуть важкі симптоми і потребуватимуть медичної, психотерапевтичної, психологічної та соціальної допомоги.

А як бути чоловікам, які не готові йти на фронт?

Готуватися. Знову ж таки варто записатися на курси тактичної медицини, психологічної підготовки. Може, це й не знадобиться, але людина вмітиме захищатися і протистояти.

Не тільки військові, а й цивільні, волонтери також вигоряють? Як не допустити цього?

Так, медики або ті, що є волонтерами, деякі з 2014 року, можуть вигоріти. Це обертатиметься депресивними розладами, різними зловживаннями, проблемами в сім’ях. Людям часто здається, що вони нібито й роблять добрі справи, але все одно почуваються дурнями. Водночас є люди, які пожертвували раз на місяць чи на рік 100 гривень на ЗСУ і думають, що дуже долучилися.

Жити в злагоді зі своєю совістю дуже непросто: вона «доганятиме» тих, що виїхали за кордон, ховаються, маніпулюють, зловживають владою. Наприклад, бути в криміналітеті, злочинцем, усе життя жити під охороною, боятися смерті не так уже й просто. Те саме і тут.

Люди повинні дозволити собі відпочивати, а не заганяти себе в кут думками «я недостатньо роблю». Ми як батарейки: коли заряджені, світимося зеленим. А коли ми «зелені», то можемо ділитися своїми професійними знаннями, любити когось, піклуватися про когось, доглядати. Але водночас має бути обмін ресурсом, підзарядка. Ресурсних речей чимало: для одних – полежати на дивані, для других – закурити, для третіх – покататися на велосипеді чи посадити квіти. Коли ж людина увесь час працює, не відпочиває, то виснажується до «жовтого», а може стати й «червоною». Ось тоді відбувається вигоряння, чіпляються всілякі хвороби, виникають стреси.

Одним із перших симптомів, коли людина «злітає з котушок», є розлади сну, безсоння, що призводить до депресії.

Ще пів року тому я також думав, що треба працювати 24/ 7. А тепер іду на роботу чи з роботи і стараюся дорогою випити кави, сісти в парку на лавочку. Інколи це настільки ресурсне, ніби відпочив тиждень на Мальдівах.

Щодня Генштаб ЗСУ подає цифри втрат серед ворога. Перша графа – це реальні люди. І коли я бачу фото вбитих рашистів, мене це тішить. Це нормальна реакція?

Так, нормальна. Навіть є телеграм-канал «Зашквари русні», сторінка з неприхованими даними, відео та фото без ретуші. Дивно, але це людям «зайшло».

Трохи більше ніж 400 днів тому також стояло питання захоплення Києва за три дні, але стався феномен.

Яка місія кожного з нас у цій війні?

Якщо кожен на своєму місці виконуватиме свою роботу відповідально і пристрасно, тоді зміни відбудуться однозначно. Кожен мусить розуміти, що здатен змінити світ тут і зараз. Просто деякі перемоги творяться на наших очах, а до деяких ми можемо й не дожити.

Що потрібно робити негайно, аби підготуватися до повоєнного часу?

Звертати увагу на самого себе. Ми вже всі скалічені війною, тому, нехтуючи самодопомогою, матимемо проблеми.

Любити себе – одна з найважчих справ у житті. Піклуватися про себе – це не лише смачно їсти чи їздити на дорогій машині, а й вчасно здавати аналізи, займатися профілактикою недуг, пильнувати дітей.

Усі хочуть диво-ліків, але чудес не буває. Люди самі повинні йти до мети, змінюватися, вдосконалюватися. Знайдіть час на себе, відпочиньте, бо коли вже почнуться болячки, буде пізно. Померти молодими можуть усі, а дожити до старості вдається далеко не кожному.